"Русская литература". Почему она "так называемая кацапская", корифей поведал так:
"Отже, ніщо не може рости без ґрунту. Не могла рости й московська
літературна мова, відірвана від своєї народної, без джерела свого
розвитку. Від ХІІ до ХVIIІ ст. москвини мали лише перекладені твори (з
української). За 500 років москвини написали лише ДВІ книжки. За той час
українці написали кількасот, і то великих творів з богослов’я, філософії,
історії, красного письменства. Це митрополита Якова „Житие царя Ивана
Федоровича" та Кубасова „Хронограф". Лише у XVIII ст. з’являється третя
книжка, та й ту написав змосковщений волох А. Кантемир. Він, власне,
мавпував французького письменника Н. Буало (А. Кантемир був московським послом у Парижі). Лише від М. Ломоносова (1711–1765) починається слабенька література, та й та була під вирішальним впливом української. „Московська літературна мова була століття фантастичною у своїй відірваності від народної московської. Вона була жалюгідною мішаниною „мови" Ягужинських, Розумовських, Безбородьок та блазенського жаргону Мініхів і Остерманів". Укладач першого великого словника московської мови змосковщений німець В. Даль назвав ту мову „кажеником".
Московська література почала ставати на ноги щойно у ХІХ столітті, після
О. Пушкіна. Та й її творили змосковщені чужинці. Сам засновник московської літературної мови О. Пушкін мав муринську, німецьку, волоську кров.
Німецького походження були В. Авенаріус, О. Блок, О. Герцен, З. Гіппіус,
Л. Мей, О. Мюллер, М. Салтиков-Щедрін, А. Фет, Д. Фонвізін та інші.
Українці: А. Ахматова (Горенко), А. Аверченко, І. Бунін (Буньковський), М.
Гоголь, М. Зощенко, В. Короленко, В. Немирович-Данченко, Т. Прокопович та інші. Євреї: П. Антокольський, Е. Багрицький, І. Еренбург, С. Кірсанов, О. Мандельштам, Я. Надсон, Б. Пастернак, Й. Уткін, Л. Шестов та інші.
Татарської крові: І. Аксаков, Ф. Достоєвський, В. Загоскін, Р. Зотов, М.
Карамзін, М. Огарьов, І. Тургенєв. Поляки: О. Грибоєдов (Грзібовскі), В.
Сологуб, напівполяки: Д. Мережковський, М. Нєкрасов. Волохи: А. Кантемир, М. Херасков, шотландець М. Лермонтов, італійського походження Ф. Тютчев, напівтурок В. Жуковський і сотні інших, що їхні прізвища та життєписи надруковані в старих і нових московських енциклопедіях. Ці чужинці хоч і змосковщені мовно, проте психічно, духовно відірвані від джерела національної творчості – від московського народу – природно не мали сили творити перлини літератури, що ввійшли би до скарбниці світової культури.
Це визнають і розумніші москвини. Наприклад, критик В. Бєлінський писав:
„Світової, історичної ваги московська література ніколи не мала і мати не
може. Якщо не було би О. Пушкіна, то в історії людської культури не
постало б найменшої прогалини. А цього не можна сказати про Байрона чи
Шіллера. Всілякі балачки про рівновартність московської літератури з
європейською треба вважати за порожнє базікання або за маячню
чванливості". Інший московський критик додає: „У своєму змісті
московська література перевищила всі літератури своєю огидною
безсоромністю та нахабством".
То бишь, "кацапская литература" такая же кацапская, как и "кацапская слава")))

„Яку свою ідею дала світові Московщина? Може, ідею М. Чернишевського з
його філософією „чорного передела", себто першенством розподілу над
творчістю? Чи, може, ідею „славянофильства", себто месіанства московського мужика, того (за свідченням М. Горького) „тяжкого московського народу, що доп’яв штуки жити жебраком на багатющій землі, недбало лежачи на ній"? Чи може ідею „непротивления злу" і примітивної безформності Л. Толстого, ворожу всьому сильному і гарному? Чи може ідею суспільного „милосердия и жалости", що за нею крилося звеличення всього безвартісного? Чи ідею „гибельного различия между твоим и моим"? Чи ідею приниження людської гідності? Як же може зродити якусь велику ідею народ, що його ідеалом є хаос, аморальність, ненависть до краси, до вільної думки, до всякої творчості? Ні! Культура „босяків", Іванушків Дурачків, „лишних людей", „ідіотів" і т. п.– не для нас, українців".
З такою оцінкою московської літератури українського націоналіста Д.
Донцова погодився навіть яничар М. Хвильовий. На запит: „На яку зі
світових літератур має орієнтуватися українська?" він відповів: „У всякому
разі не на московську, і це без жодних застережень. Від московської
літератури мусить тікати українська якомога швидше".
Вот почему у современных москвинов так популярны блатнюки, которые он назвали "шансоном". Вот только что общего у Шарля Азнавура со Стасом Барецким, а у Патриции Каас с "Воровайками", я не знаю.))))
И, как следствие, такого жанра в украинской музыке нет, чему я абсолютно не рсстроен.
"Московщина щойно у XVIII столітті, лише 200 років тому тільки починає
закладати основи своєї літературної мови. Московщина щойно у ХІХ столітті, себто ВІСІМСОТ років ПІЗНІШЕ за Україну, лише ПОЧИНАЛА творити свою літературу. І з питомим їй нахабством, не моргнувши оком, проголосила, що Київська Русь і все, що з нею зв’язане: її історія, її культура, її література є „общим достоянием". А щоб довести це маловірам, притуляла до їхнього чола пістоль. Де рука її з пістолем була закоротка – щедро позолочувала пера істориків. Монархічні московські історики боялися, щоб європейці не глузували з їхніх вигадок. Тому видумували різноманітні фантастичні „теорії" про походження свого народу, намагалися якось обдурити світ і свій народ. Теперішні ж московські історики вже не бояться нікого, бо московські руки з наганами повиростали такі довгі, що досягають усіх у світі. Ніколи ще в історії ніякий народ не мав й одної тисячної тих п’ятої та шостої колон, що їх має тепер Московщина. Ці колони пильнують, щоб ніхто не вирвав з московських рук жодного з усіх московських „общих достояний".
Вот она, "общаяистория", "адиннарот", "хахлыиспорченныерюсские" и прочий бред.